І.Луценко: “Інклюзія починається із захисту батьками прав дитини”

Інна Луценко — 44 роки, науковий співробітник лабораторії проблем інклюзивної освіти Інституту спеціальної педагогіки НАПН України. Інклюзією займається з 2001 року в рамках експериментальної діяльності, працюючи практичним психологом в одному із таких закладів. З 2009 по 2013 працювала головним спеціалістом відділу інклюзивної освіти МОН. Обговорюємо питання інклюзії в Україні.

— Пані Інно, в інклюзивній групі дошкільного навчального закладу у дитини з особливостями розвитку має бути окрема програма навчання чи адаптована до загальної? Кожного малюка супроводжує спеціально навчений асистент?

— Суть інклюзивного навчання в тому, щоб залучати дитину з особливими освітніми потребами у всі види діяльності. Група фахівців індивідуального супроводу спочатку вивчає можливості і потреби дитини. Такий союз повинен бути у кожній групі, де є діти, які потребують такого супроводу. Її склад затверджується наказом завідуючої дошкільним закладом. Спеціалісти аналізують, що потрібно змінити у середовищі, підходах чи змісті навчання, щоб таке залучення стало можливим.
Асистент вихователя має бути у кожній дошкільній групі, де є діти з особливими освітніми потребами. Потребу у супроводі донедавна визначали консультанти психолого-медико-педагогічних консультацій. У відповідному висновку вони про це наголошували. Це було підставою для клопотання адміністрації дошкільного закладу про введення такої посади у штатний розпис.  
Вихователі дошкільних навчальних закладів мають можливість підвищити свою професійну компетентність з питань організації інклюзивного навчання під час курсової підготовки в Інститутах післядипломної педагогічної освіти та, беручи участь у різних семінарах, присвячених цій тематиці.

— У чому особливість комплектації інклюзивних класів? Підбирають дітей з різною нозологією чи однією? Які будуть вимоги для класів?

— 20 учнів саме стільки має бути в інклюзивному класі (відповідно до Порядку організації інклюзивного навчання). Серед учнів допускається 1-3 дитини з особливими освітніми потребами (в залежності від складності порушення).

Оскільки Порядок було затверджено ще у 2011 році, враховуючи усі об'єктивні обставини, міністерством було рекомендовано формувати інклюзивні класи за нозологічним принципом.
На сьогодні у зазначений документ вносяться зміни, оскільки дана норма суперечить принципам інклюзивної освіти. У визначеннях ЮНЕСКО йдеться: “Усі діти різні і всі вони мають право навчатися разом”. В інклюзивному класі можуть навчатися різні діти з особливими освітніми потребами (від 1 до 3), і визначальним у цьому є складність порушення, а не нозологічна група.
— Наведіть будь ласка приклади європейських країн у впровадженні інклюзії, якщо у вас був досвід стажування?

— У кожній країні є свої відмінності. Наприклад, у Чехії інклюзивне навчання впроваджено із збереженою системою спеціальної освіти. А от у США та Канаді мережа спеціальних закладів оптимізовано.

Цікавим є досвід країн з більш як тридцятилітнім досвідом впровадження інклюзивної освіти. Зокрема, у США (ш-ти Вірджинія, Делавер) в загальноосвітньому класі працює два вчителі — загальноосвітньої школи та спеціальний педагог (вчитель-дефектолог), який разом із вчителем класу викладає зміст навчальної програми усім учням. Водночас, в інклюзивному класі працює і асистент вчителя, який не залучений в процес викладацької діяльності, а допомагає окремим учням у виконанні завдань, підтримує поведінку, увагу, в залежності від потреб дитини. Така модель діяльності в інклюзивному класі вимагає високого рівня співробітництва і спрямована на активне включення усіх дітей до різних видів навчальної діяльності, з урахуванням можливостей і потреб кожного учня.

Читайте: В.Шевченко: "Реабілітація дітей з КІ успішніше там, де працюють громадські організації"

Інший вид підтримки дітям з особливими освітніми потребами демонструють загальноосвітні школи Канади (провінція Альберта, м. Едмонтон), де відсутня система спеціальних закладів освіти. Діти з особливими освітніми потребами навчаються у загальноосвітніх школах, супровід яких забезпечує помічник (асистент вчителя).

Вид (індивідуальний чи зосереджений на невеликій групі дітей) і зміст (педагогічний, медичний, фізичний) супроводу помічника залежить виключно від потреб дитини з особливостями психофізичного розвитку, про що зазначається у посадовій інструкції.

В залежності від виду супроводу, фінансування цієї послуги здійснюється трьома джерелами фінансування (управління освітою, медицини, соцзахисту). Основну підтримку навчальним закладам надають Інклюзивні ресурсні центри, працівники яких проводять первинне вивчення можливостей і потреб дитини, а потім забезпечують наставницьку допомогу шкільним командам фахівців, які забезпечують безпосередній психолого-педагогічний супровід таким учням у школі.

Інклюзивний ресурсний центр м. Едмонтона налічує 375 фахівців, які об’єднані у 8 професійних команд, за кожною із яких закріплені навчальні заклади та супервізор. Організовано роботу таким чином, що фахівці мають так звані «командні дні», коли вони виїжджають всією групою у навчальний заклад. Окрім того, за кожним із фахівців закріплено 8 навчальних закладів для здійснення наставництва та надання методичної підтримки асистентам вчителів закріплених за ними шкіл. В інклюзивному ресурсному центрі є обладнаний автомобіль-кабінет для «виїзних занять».

— Можуть українські батьки здорових дітей бути проти інклюзивного класу? Які підстави для відмови не приймати у звичайний клас дитину з особливостями розвитку? Чи повинна дитина тягнути загальноосвітню програму?

Опір батьків — це те, з чим переважно зустрічається кожен навчальний заклад, який розпочинає впровадження інклюзивного навчання.  Право на освіту — одне з основних соціокультурних прав людини. Доступ до отримання освітніх послуг має бути без будь-яких проявів дискримінації.

Читайте також: Слабослышащим помогает игра на музыкальных инструментах

За українським законодавством, кожна дитина має право навчатися за місцем свого проживання. Такі обмеження можуть бути лише у випадку медичних протипоказань до перебування дитини у колективні ровесників, що визначається лікарсько-консультативною комісією (ЛКК). В усіх інших випадках така відмова є протиправною.  
В умовах інклюзивного навчання для дітей з особливими освітніми потребами розробляється Індивідуальна програма розвитку (інструктивно-методичний лист МОН від 18.05.12 № 1/9 -384 «Організація інклюзивного навчання загальноосвітніх навчальних закладах»). Одним із структурних компонентів якої є індивідуальна навчальна програма (див. додаток до листа МОН) і розробляється за потреби.

Першим кроком є вивчення вчителем актуального розвитку дитини, співставлення вимог навчальної програми та можливостей учня.

Другий крок: вирішується питання щодо необхідності внесення змін до навчальної програми. Таке рішення не приймається одноосібно. А повинно розглядатися шкільною командою фахівців, які здійснюють  індивідуальний супровід дитини, до складу якої входять і батьки учня, що визначено Порядком організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах, затвердженого постановою КМУ від 15.08.2011 № 872.

— Розробка ІПР в навчальних закладах не працює. Як змінити ситуацію?

— Навчати педагогів їх складати. Це новий, але дуже необхідний інструмент, який не лише слугує для планування роботи з дитиною, а і дає можливість побачити результати роботи та динаміку розвитку учня.

див. файл «Індивідуальна програма розвитку»

— Що можуть зробити батьки та спеціалісти на місцях? Як може громадська організація батьків вплинути на якісне створення ІПР? Чи є приклади такої співпраці в Україні?

— Як свідчить 15-річний досвід впровадження інклюзивної освіти в Україні, ефективним є такий процес, коли об’єднуються громадські організації із представниками державних установ для вирішення існуючих проблем у партнерстві.

Така взаємодія розпочинається із відстоювання батьками прав своєї дитини чи групи дітей. Результат є тоді, коли організації не лише вимагають, а  пропонують свою допомогу. Ми часто чуємо «школа не готова прийняти дитину». Звісно, не готова з різних об’єктивних причин: відсутність, перш за все, досвіду роботи з такими дітьми і це лякає, відсутність необхідного обладнання, методичного забезпечення, зрештою —  архітектурної доступності навчальних приміщень. Адже це ті питання, які неможливо вирішити миттєво. Якщо діалог розпочинається з обговорення не лише проблем, а і наявних ресурсів, можливостей їхнього пошуку, підтримки інших установ, тоді він стає конструктивним, направленим на вирішення існуючих перешкод.
Успішні історії досягнень батьківських громадських організацій є майже в кожному регіоні. Наприклад, ВБО «Даун Синдром», яка має свої осередки по всій Україні, підтримує сім’ї, які виховують таких дітей і активно відстоює їхні права. Білоцерківське міське товариство дітей-інвалідів і їх батьків «Аюрведа», результатом діяльності яких стало навчання дітей з ДЦП, починаючи з 2002 року, у загальноосвітній школі (м. Біла Церква). Чернігівська обласна громадська організація «Голос батьків», яку створили батьки дітей з порушенням зору з 2011 року сприяла позитивним змінам у забезпеченні прав не лише власних дітей, а і стала потужним лобістом у запровадженні інклюзивного навчання в своєму регіоні.

Див.додатково: «Інклюзивна освіта від А до Я»

Читайте також: 

ПМПК зникнуть? Відкриють інклюзивні центри. Що далі?

В.Жук: "Хороший спеціаліст радиться з батьками"